Чомусь мені запам'ятався цьогорічний День знань. Ми всі зустрілись після літа й помітили, що подорослішали, якось змінилися зовні. Над шкільним подвір'ям лилися українські вірші, потім хлопці в національних костюмах винесли нашу святиню — жовто-блакитний прапор, залунав гімн, але на це ніхто не звернув уваги — усі продовжували обговорювати канікули. А мені раптом подумалось, що в Америці, яка зараз для багатьох є зразком наслідування, гімн слухають, приклавши руку до серця.
Один мій однокласник певен: українська мова нікому не потрібна, а от англійську слід вивчати поглиблено; українська література нецікава, бо там пишуть тільки про страждання українців; лише історія наша легка для сприйняття — козацтво, кріпацтво, голодомор, незалежність. Краще подивитись який-небудь американський фільм. Ото герої!
Моя однокласниця визнає продукцію тільки з-за кордону. Вона захоплюється творчістю зарубіжних співаків, мріє жити в Америці й соромиться, що її бабуся ходить у вишитій сорочці й розмовляє українською мовою.
Та це винятки, більшість моїх однокласників байдужі і до свого, і до чужого. Тому актуальними є слова Шевченка, звернені до всіх українців: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...».
Нічого поганого немає в тому, якщо використовувати досвід інших країн для покращення життя у своїй рідній. Вивчати треба не тільки свою історію й культуру, а знайомитись також з історичним і культурним життям інших народів. Література наша славиться прекрасними творами, здатними вдовольнити будь-який смак.
Усе має наша держава. Нею слід пишатися, а не цуратися її. І віддячить вона безмежними полями, щедрими садами, мовою солов'їною і працею в ім'я своїх людей. Нам треба переглянути своє ставлення до Батьківщини, щоб ми не зробились ганьбою рідного краю свого!
|
