Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни...
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем...
О. Олесь
Кінець осені, а квіти все ще стоять на покритих снігом клумбах. Ця вишукана краса, що даремно гине серед байдужості і холоду, сповнює мою душу сумними думками.
Колись ці квіти були бездиханним насінням. Але хтось подарував їм право жити, цвісти. З якою впевненістю і сміливістю вони пробивалися на поверхню землі, як розпускалися їх перші листочки, як гордовито розцвітав пуп'янок. Як милували око ці граціозні, високі квіти, що вміють так вишукано тримати прекрасну голівку в середині осені. Та ось пішов сніг, перший передвісник зими, морозів. Він падав на віти дерев, на клумбу, на засмучені квіти, що ніби наїжились, передчуваючи кінець життя. І скоро вони стали нагадувати пухнасті білі кульбаби величезного розміру. Але як гарно посміхнулись вони, коли, розірвавши важкі хмари, з неба виглянуло яскраве сонце. Ніжні промінці зігріли засмучені квіти, і вони, радіючи, востаннє вразили всіх своєю красою: над їх зрошеними яскравими краплинами голівками підіймалось сяйво.
Я знаю, що одного ранку проснусь і побачу, що квіти вмерли. Але наступної весни вони піднімуться знов, щоб в тисячний раз довести вічний закон життя.
|
