Класс

Мені подобається осінь. Але не пізня, коли темно і холодно. Я люблю так звану золоту осінь, «бабине літо». Вже нема літньої спеки, але ще тепло і вдень, і ввечері. Ясне, високе, синє небо. Яскраве жовте, багряне, червоне листя на деревах, кущах і під ногами. Ідеш по килиму з листя, воно загадково шурхотить, ніби промовляє до тебе. Птахів вже не чутно, вони відлетіли в теплі краї. Тиша стоїть така, що аж у вухах дзвенить. І стає якось сумно на душі. Але цей смуток легкий і прозорий, наче серпанок. Йдеш, замислившись, подумки підбиваєш підсумки літа, готуєшся до зими. Листя, нагріте сонцем, пахне якось особливо. Восени у мене теж, як і у природи, тихий, спокійний, трохи сумний настрій. Але мені це подобається. Я люблю в такий сонячний, теплий день поблукати по килиму з листя. Слухаю його шелест і намагаюсь здогадатись, що воно мені нашіптує — чи спогади про літо, чи мрії про відпочинок взимку.

Моя найулюбленіша пора року — осінь. Восени все навколо стає таким прекрасним, наче у казці. Листя змінює свій звичний зелений колір на різнобарвний букет, ніби кожне дерево одягає свою сукню. Берізки переодягаються в золоті шати, каштани стають темно-червоними, клени перетворюються на багряні вогнища. Кривавими плямами кидаються у вічі стиглі китиці горобини. Осіннє повітря стає чистим і прозорим, неначе кришталь. Здається, зробиш невірний рух — і воно розіб'ється і задзвенить. Зграї птахів відлітають у вирій, і можна довго дивитися, як вони тоненькою низкою летять по сірому небу.

А ще восени я йду до школи і зустрічаюся зі своїми друзями. Ми розповідаємо один одному, хто як провів літо. Саме за все це я і люблю осінь.

Доволі важко сказати, яка пора року найкраща. Що ж до мене, я завжди з нетерпінням чекаю на літо.

Влітку дні найдовші, а ночі найкоротші. По городах, полях і в лісі багато всяких квіток. Синіють ніжні келишки лісових дзвіночків, червоніють ажурні лісові гвоздички, запаморочливо пахне дозріваюча малина. Безліч метеликів й інших комах у повітрі. Лине з високого синього неба пісня жайворонка.

Літо — найпридатніший час для відпусток і канікул. Люди насолоджуються яскравими сонячними днями, якщо вони в селі або на морі. Вони купаються і плавають, ловлять рибу, катаються на човнах. Повітря свіже, і дихати легко.

Мені подобається гуляти під дощем або просто сидіти вдома, спостерігаючи, як крапельки дощу стікають по зелених листочках і схеблинках трави на землю.

Коли закінчується літо, мені завжди шкода цього, тому що воно було таким коротким і так швидко промайнуло.

Прийшло довгоочікуване літо-літечко... Дні стали довшими, а ночі короткі і теплі. За літній день можна стільки встигнути! А головне — влітку канікули. Не треба ходити до школи, можна довше спати вранці, почитати цікаву книгу, пограти у футбол. А ще влітку обов'язково кудись їдеш: до табору відпочинку, до родичів у село, на море. Багато гуляєш надворі, спілкуєшся з великою кількістю людей, знаходиш нових друзів.

Влітку тепло, не треба довго одягатись, щоб вийти на вулицю. Кругом все квітне, зеленіє, росте, пахне, співає. На початку літа у мене день народження. Отже, для мене літо починається з подарунків, добрих побажань.

В парку маленьке цуценя жалібно скімлило від образи. Воно було дуже симпатичне: з великими чорними очима і коротеньким білим хвостиком. Виявляється, його залишили напризволяще. Цуценя скімлило від образи, голоду та холоду.

Беззахисність — це залежність. Ті тварини, яких ми називаємо домашніми, залежні від нас не тільки фізично. Ми любимо їх, а вони нас. Ми зраджуємо їх, вони — все прощають, не тримаючи на нас зла.

Якщо дитина не має поруч себе кота, пса чи пташки, серце її залишиться холодним. Із звірами можна поплакати, поділитися радістю.

Завжди легко впізнати добру людину на вулиці: вона помилується горобцем, що купається в калюжі, котом на підвіконні і ніколи не залишить напризволяще маленьке цуценя.

Майже кожна родина сьогодні має якусь тварину: собача, кішечку, рибок, папугу... І це добре, адже, як говорять мої батьки, домашня тварина не тільки розважає нас, а й розкриває наше почуття відповідальності. На жаль, ми не завжди усвідомлюємо, що, заводячи тварину, беремо на себе величезні обов'язки.

У мене вдома живе кошеня, до якого я не просто звикла, а полюбила його. Незважаючи на те що за кошеням треба прибирати, годувати його, виховувати, я не уявляю нашу родину без нього. Коли я приходжу додому, Пухнастик зустрічає мене, лащиться, і це підіймає мені настрій. Домашні тварини звикають до нас, люблять і з часом все більше і більше залежать від нас — їхніх господарів. Коли я бачу на вулиці самотню тварину, яка порпається у смітнику, зразу пригадую свого Пухнастика і сподіваюсь, що з ним цього не станеться. Справді, ми відповідальні за тих, кого приручили. У минулому році в школі ми читали оповідання Михайла Чабановського «Вірний». Мені здається, що у ... Читать дальше »